
Щастя, як відомо, - ну, принаймні мені - одна з найпадлючіших речей у світі. Ганяєшся за ним усе життя і сподіваєшся, що ось-ось... і воно триватиме наче подорож міжміським автобусом Кременець-Житомир, тобто вічно. Справжня ж сутність щастя нагадує злягання подружньої пари, яка щойно відсвяткувала срібне весілля - воно трапляється раз-два на рік і триває не більше п'яти хвилин.
Пам'ятаючи усі ці беззаперечні - як на мене - догми, маю тим більше підстав для шаленої заздрості самому собі, бо мав цілих півгодини
щасливого стану, коли дістався таки до водоспаду під Манявою.
Шлях туди, м'яко кажучи, вельми складний. Довелося долати не тільки разів із ...цять гірську річку Манявку і сонячні атаки, що "лоскотали" майже сорокаградусними промінцями, так ще й традиційне невігластво місцевих, кожен з яких вказував щоразу новий, на його думку найкращий, шлях до рятівного водоспаду. Коли здавалося б, що піт з чола остаточно виїсть очі, а мозолі на ногах примусять аж верещати від болю, карпатський Сім-Сім розступився, відкриваючи майже печеру Алі-Пйотра зі сріблястим, двадцятиметровим Скарбом...
Борсаючись у прохолодних, живлячих струменях, сміючись на все горло, а потім мліючи в цій оазі прохолоди посеред розпеченої гірської пустелі, так чи інакше усвідомлюєш, як Щастя накочує на тебе разом із ледь долітаючим до твого мліючого тіла водяним павутинням і зрідка мружачись від сонця, яке на якусь мить зазирнуло в твою - хай і ненадовго - природну ванну.