ua_travels | Гореча і Калічанка (Reply)

Оригинал взят у

Є такі міста, у яких навіть віддалені і невідомі райони можуть похвалитись настільки великою кількістю пам’яток, що іншим про це тільки й мріяти. Безперечно, Чернівці відносяться до таких міст.

Отже, покидаю насиджений і комфортний центр і їду міським автобусом у південно-східному напрямку до зупинки «вулиця Олени Пчілки». Орієнтиром зупинки є церква адвентистів сьомого дня над дорогою.

По інший бік дороги в різні боки уводять заплутані ґрунтові вулички. Якихось 5 хвилин ходу, і шумне місто залишається позаду, поступаючись досить глухій і безлюдній сільській місцевості. Тим не менш, ми все ще в Чернівцях, а саме в районі Гореча, відомому з першої половини 18 ст. Треба ще далеченько прогулятись, аби знайти першу місцеву пам’ятку – дерев’яну Свято-Вознесенську церкву 1767 року.

Навколо церкви – румунське кладовище.

Типовий пейзаж Горечі.

Вертаємось до траси. Недалеко від неї серед новобудов виділяється Петропавлівська церква 1938 року, пам’ятка румунських часів.

Щоб дістатись наступної цікавинки, треба зробити чималу петлю в сторону Прута і знову звернути з дороги, цього разу – в лісопарк Гарячий Урбан. В серці лісопарку сховався монастир.

Монастир чоловічий, відомий з 1712 року. Його розквіт прийшовся на 18 ст., а занепад почався з 1784 року, з приходом Австро-Угорщини. Церква Різдва Богородиці збудована до 1767 року.

З 1995 року монастир відкрито знову. Зараз тут чисто і охайно.

Дзвіниця приблизно того ж віку, що і церква.

Господарські будівлі вдалині.

Але і це ще не все. Через дорогу від лісопарку знаходиться музей народної архітектури та побуту.

Тут представлені автентичні хатки, господарські та адміністративні споруди, звезені з різних куточків Буковини.

У більшість хат можна зайти і оглянути зсередини.

Ось таким скромним, якщо не бідним, був побут українських селян за румунського панування.

Кузня.

Виставка глечиків у одному з будинків.

Скансен невеликий, якраз аби і подивитись було що, і набриднути не встигло.

Кабінет у сільській управі.

Тодішня карта Румунії.

Церква Святого Миколи 18 ст., перенесена з Кіцманського району.

Інтер’єр.

Дзвіниця від початку не була парою церкві, її привезли з іншого села.

Що ще кидалось у вічі того дня у музеї, так це кошмарно велика кількість весіль, цілий флешмоб.

Млини на в’їзді до скансену.

На один із них можна піднятись і зазирнути всередину.

Вид на музей з другого поверху млина.

І дерев’яні скульптури.

Суміжне до Горечі селище Калічанка відоме з 19 ст. У наш час цей район, у значній мірі, являє собою промзону, але ми вирушаємо сюди у пошуках чергового дерев’яного храму.
Успенська церква зведена у 1783 році. Ви навіть не уявляєте, як важко довести до ладу фото будівлі з білим верхом і чорним низом.

Від церкви у сторону міста веде дорога, оточена кладовищами, по праву руку – єврейське, по ліву – еее… інтернаціональне. Домінантою єврейського кладовища є велика недіюча синагога.

Якась дивна інсталяція з мацейв.

Якщо раніше мені траплялись лише строго-аскетичні кіркути, то на цьому повно пишних надгробків і склепів.

І смітник за синагогою. Все як у людей.

Каплиця (склеп?) на другому кладовищі.

Старе австрійське поховання.

Одразу за кладовищами починається ринок, а там і до центру всього нічого. І похмурі та моторошні передмістя швидко забуваються, уступивши місце таким звичним і затишним Чернівцям.