Україна. Збірка мандрівок.

Кіт обнюхує мої руки й ноги, як завжди прискіпливо, допитливо, досконально. Судячи з усього, ловить запахи, які йому не подобаються.

Він уловлює запах іншого кота, кота вуличного й чужого, що насправді так схожий на нього зовнішністю й характером, що ми вважаємо їх родичами, але для нього то не має значення, бо найперше то конкурент, чужинець.

Він уловлює запах диму, диму їдкого й насиченого, яким я весь просяк, спалюючи сьогодні частину своєї реальності, якої тим не менш залишилось все ще забагато.

Він відчуває запах втоми, втоми настільки млосної, що вона дійсно виходить з мене крізь шкіру й очі, крізь кінчики пальців і подих, молекулами й променями проникаючи у все навколо й заражаючи його своєю отрутою. Недарма кіт обзавівся алергією, видно, через сильний затяжний стрес, у якому доля моєї вини очевидна.

Це одна з речей, за які мені найбільш соромно. Я пам'ятаю багато вчинків, за які смертельно соромно, і вчинків, якими пишаюся, й ні ті, ні інші мені нікуди не подіти, бо відтоді як я один раз здійснив найбільшу помилку свого життя, все решта приречене було стати її непоправними наслідками. Цією помилкою було народитися. Якби ж я мав хоч крихти свідомості й розуміння ще до того, аби в тотальній темряві утроби знайти власну пуповину й нею вдушитися. Бо надалі, якби я зник у будь-який момент часу, усім навколо стало б тільки легше. Але я вже нікуди не зникну безслідно, занадто обвішаний тягарем власних боргів та втоми.

Кто шагает бодро в ряд? Это дружный наш отряд!
Кто идёт совсем один? Это я такой дебил!

Я не знаю, чому ця тупа кричалка народилася поміж всієї іншої їбанини, яка роїться у моїй голові, але чітко пам'ятаю, де, коли й чому. Як і чому вона не забулася, ставши свого роду міні-гімном моїх минулих років.

Народилася вона в момент, коли я під палючим липневим сонцем пішки долав семикілометровий відрізок між селами, які знаходяться наскільки посеред нічого, що навіть додавати їх назви зайве.

Певно, самотня постать, що швидко шугарила запиленим узбіччям доріг, де більше ніхто й ніколи б не пішов пішки, дійсно виглядала дебільно. Мої мандри глибинкою з відсутністю власного авто дуже залежали саме від подібних переходів, коли між точками А і Б автобус траплявся у кращому випадку в одну сторону, а автостоп був надто ненадійним.

Так само переважно це припадало на літо, з якого я завжди намагався витискати максимум, хоча б через найбільш передбачувану погоду та довжину світлового дня. Спеку сприймав нормально, а що комусь вона неприємна, від того мені тільки більш приємна. Звісно, так само як і інші, я від неї прів як свиня та втомлювався. Але ж наскільки то була інша втома, чудесна, адже я йшов на неї добровільно й усвідомлено. Втома часів війни принципово інша.

Спека часів війни принципово інша, у приміщеннях вона сприймається геть інакше, ніж на відкритому просторі, та і вік із зайвою вагою додають своє. Хоча саджаючи себе за сім замків, буквально й у переносному сенсі, я все одно не знаходжу спокою.

Якби хтось сказав мені, що я банально проклятий – завжди мати поспіх та зобов’язання, брак часу та сну, неспокій і втому – принаймні це було б найбільш раціональне й правдоподібне пояснення усьому, що зі мною коїться все свідоме життя.

Від берега до берега, від дверей до дверей, мої корені ніколи не торкнуться землі.